Любіть життя, бо воно єдине і ніколи не повториться... Насолоджуйтесь життям...Живіть так, щоб вам ніхто не дорікнув, що ви просто животіли, залиште після себе добрий слід. О.А.Захаренко
Відділ освіти, у справах сім’ї, молоді та спорту Шполянської районної державної адміністрації

Як вічний біль, Афганістан

Головне меню

29.07.2013

У Шполі з’явився ще один парк Пам’яті

Районною організацією ветеранів Афганістану, яку очолює Анатолій Дмитрович Кунець, та Спілкою воїнів-прикордонників, головою якої є вчитель Шполянського НВК №2-ліцей, Василь Васильович Фуркало, ветеранами-  афганцями, спільно з підприємцями-благодійниками та просто небайдужими людьми у м.Шпола на території Мар’янівського масиву було висаджено парк Пам'яті на честь загиблих побратимів та споруджено пам’ятник, на мармуровій плиті якого викарбовано «Загиблим побратимам, які загинули, виконуючи інтернаціональний обов’язок в Республіці Афганістан» з прізвищами 5 загиблих: Ждан-Пушкіна Олександра Вікторовича, Лущая Олександра Володимировича, Кравченка Михайла Степановича, Оліферука Сергія Адамовича та Козира Олександра Миколайовича.

27 липня 2013 року на честь 30-ї річниці загибелі воїнів-інтернаціоналістів, жителів Шполянського району, під час війни в Афганістані, відбувся мітинг з нагоди відкриття та освячення Меморіального комплексу. Вшанувати пам'ять загиблих прийшли більше тисячі шполян, прибули делегації з числа ветеранів - афганців та прикордонників від кожного району Черкаської області, місцева влада, голова Всеукраїнської спілки ветеранів Афганістану Сергій Васильович Червонописький, голова обласної Спілки прикордонників Микола Іванович Журавель, а також начальник відділу освіти Юрій Олександрович Дядченко, працівники відділу освіти, вчителі, учні. Молебень за загиблими та освячення Меморіалу відслужив ієрей Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Ігор Лозіцький. Пам’ять про загиблих присутні вшанували військовим залпом та хвилиною мовчання, а до підніжжя меморіалу поклали вінки та квіти. Від імені районної організації ветеранів Афганістану та Спілки воїнів-прикордонників медалями «За благодійництво» та активну громадську позицію, небайдужість, особистий вклад у розбудову, облаштування парку Пам’яті та встановлення Меморіального знаку нагороджені: депутат Верховної Ради України, Герой України Бобов Геннадій Борисович, керівники РЕМу, Ігор Петров та управління газового господарства, Євген Гржебовський, жителі Шполи Пастернак Ігор Анатолійович, Сивак Микола Володимирович, Каландирець Антон Венедиктович, Надельнюк Степан Олександрович, приватні підприємці Петро Комар, Максим Доценко та ін. Також були нагороджені грамотами райдержадміністрації та міської ради за військово-патріотичне виховання молоді, активну життєву позицію та з нагоди відкриття меморіального знаку та парку Пам’яті: Возбраний Володимир Олександрович, Горобець Леонід Леонідович, Кравченко Олена Володимирівна, районна організація ветеранів Афганістану та Спілка воїнів-прикордонників.

«В країні, яка не шанує своїх героїв і не використовує їх досвід, їх приклад з метою виховання в молоді патріотизму, мужності не може мати майбутнього», - зазначив під час свого виступу голова Спілки прикордонників, вчитель міського НВК №2-ліцей,  Василь Васильович Фуркало - впевнені, що не заросте стежка народної пам’яті до цього Меморіалу і приходитимуть сюди учні, молодь, наречені і молоді подружжя, щоб покласти квіти та згадати подвиг воїнів-інтернаціоналістів» На закінчення присутніх вітав своєю концертною програмою вокально-інструментальний ансамбль «Ташакур» з міста Біла Церква.


15.02.2012

З нагоди 23-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану

 Ми не маємо права їх забути...

Біографія Михайла Степановича Кравченка така ж , як у тисяч полеглих афганців. Мав нещастя з'явитися на світ 12 листопада 1963 року, щоб через 18 років потрапити на чужу війну.  Учився в Шполянській школі №5. Закінчив її і вступив до Козацького професійно – технічного училища. Одержав там диплом механізатора широкого профілю і пішов працювати у колгосп „Маяк”.  В 1981 році потрапив служити в Ашхабат, а  через три місяці був відправлений в місто Кандагар. 7 червня 1983 року Михайло пішов на завдання – розчищати вороже мінне поле, на якому і прогримів останній для нього вибух. Звідти й прийшла похоронка зі словами: „Загинув смертю хоробрих, виконуючи особливо важливе завдання”. За проявлену мужність Михайло Степанович посмертно нагороджений орденом Червоної  Зірки та медаллю „Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу”.

Коли 13 січня 1966 року народився Олександр Козир, над Шполою сяяло по – різдвяному чисте небо. Промайне від тієї зими ще чотирнадцять таких зим, перш ніж Олександр закінчить вісім класів міської школи №5 і вступить без вагань до престижного Київського суворовського училища, а звідти – у не менш престижне Сумське вище командне артилерійське училище ім..М.В.Фрунзе.Тим часом в Афганістані повним ходом йшла війна. Саме там Олександру довелося сповна понюхати пороху. 8 вересня 1988 року на заставу надійшло тривожне повідомлення, що „духи” пошкодили нафтопровід. Для відновлення контролю над ним було послано на двох бронетранспортерах групу бійців на чолі з Олександром Михайловичем Козирем. Противник відразу пустив у хід бою ракети, одна з яких вразила бойову машину, в якій їхав Олександр. Лейтенант лише встиг побачити перед собою шлейф яскраво – білого вогню... З цієї групи не вцілів ніхто: перевал Саланг продовжував відлік убієнних 18-річних хлопчиків. А всього через кілька днів дружина Ольга народила дитину. На честь чоловіка назвали хлопчика Сашею.

 Шполянин Олександр Володимирович Лущай народився 16 серпня 1964 року, виріс у простій робітничій сім'ї, де дітей змалку привчали до фізичної праці, чесності у стосунках з людьми. Чотири місяці тривала військова виучка юнака в туркменському місті Йолотані, куди він призвався з Одеси. Саме там працював перед службою Сашко на судноремонтному заводі. На початку 1983 року Олександра направили в Джелалабад. 18 травня його підрозділ піднявся по тривозі. Через лічені хвилини колона вже була на марші. На ходу уточнювалося бойове завдання: блокувати велике угрупування „духів”, яке несподівано з'явилося на підступах до міста. В оперативному донесенні про цей бій серед сухих слів про втрати з обох боків було прізвище Лущай. Лише пам’ять про застріляну юність залишилася в серцях бойових товаришів, командирів і найдорожчих людей – батьків і сестри. За виявлені героїзм і відвагу рядовий Лущай   Олександр Володимирович посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Щось не так було влаштовано на цьому світі влітку 1983 – го: не встигли у Шполі поховати „афганця” Олександра Лущая, як в родину Оліферуків увірвалася біда – похоронка з повідомленням про смерть сина – Сергія Адамовича. Сталося це 25 липня, посеред білого дня, коли місто купалось у лагідних сонячних променях. А 20 років тому, в останній день зими – 29 лютого 1963 року – з'явився Сергійко. Дитячі роки минули в Серлегівці, після закінчення Шполянської школи №3 пішов працювати на завод запасних частин. В армію його проводжали у жовтні 1981 року. Сергій довго не зізнавався в листах про те, що потрапив служити в Афганістан, у десантно – штурмову маневрову групу. Саме на цій зловісній, умитій кров'ю землі і закотилося сонце юнака.  Після того, як ворожа точка була закидана гранатами під час виконання бойового завдання, тіло Сергія знайшли серед інших вбитих. Вже у мертвого у нього довго не могли  відняти автомат з міцно стиснутих пальців. Справжні герої вмирають лише так: зі зброєю в руках. Сергій Адамович Оліферук посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

  У кінці 50-х років Віктор Олександрович та Антоніна Василівна Ждан-Пушкіни виїхали з Терешок шукати щастя на цілинних землях. Там 4-го жовтня 1961 року з'явився хлопчик, якого на честь діда назвали Олександром. Сашко, закінчивши школу в Наурзумі, одержав разом з атестатом права водія ІІІ класу і свідоцтво тракториста-комбайнера. Повістку з військкомату принесли восени 1979 року. Службу розпочинав у місті Хирові, що поблизу польського кордону. На одному з місцевих полігонів вчився водити БМП. Через пів року був відправлений в Афганістан. І приходили звідти батькам листи-прості, щирі, ніжні. В останньому листі, датованому 26 червня 1980 року, він написав: „Можливо, нас скоро виведуть в Союз, відразу після Московської олімпіади. Скоріше б!” Загинув Олександр 23 липня 1980 року; повідомлення про його смерть прийшло в Наурзум, коли олімпіада закінчилась. Хоронили Олександра Вікторовича Ждана-Пушкіна  з оркестром і салютом. Його ратний шлях увінчаний медаллю „За відвагу”.  А старенькі батьки повернулись у Терешки доживати віка на рідній землі. У спогадах та сльозах...   

Ніхто не забутий, на попіл ніхто не згорів...

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

І доки є пам'ять в людей і живуть матері,

Доти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.